05.11.2016 р. Митрополит Сергій здійснив поминальну службу в Димитріївську батьківську суботу.
Щорічно в суботу перед 8 жовтня Православна Церква відзначає день поминання покійних. На згадку про покійних родичів, батьків, ця субота іменується «батьківською».
Святий благовірний князь Дмитро Донський в першу чергу відомий своєю перемогою на Куликовому полі в 1380 році. Але будь-який, навіть самий блискучий військовий тріумф несе за собою і втрати: битва забрала життя понад 250 тисяч воїнів, які воювали за свою Батьківщину. У будинки прийшла не тільки радість, а й біль тяжкої втрати. Тому в багатьох храмах, включаючи і Троїцьку обитель, в якій на той момент ігуменом служив сам Сергій Радонезький, пройшли заупокійні служби. З тих пір в першу суботу перед 8 листопада (днем пам’яті святого Дмитра Солунського – днем тезоіменитства князя Димитрія Донського) щорічно відбувається поминання всіх покійних в вірі православних християн, переважно воїнів, загиблих за віру і Батьківщину на полі брані, а також померлих раптовою смертю і не проведених в життя вічне молитвами Святої Церкви.
В суботу 5 листопада 2016 р поминальну службу в кафедральному соборі на часть Віри, Надії, Любові та матері їх Софії що в м.Тернопіль, очолив митрополит Тернопільський та Кременецький Сергій. Заупокійну Божественну літургію митрополиту Сергію співслужило соборне духовенство.
По завершенні Божественної літургії була відслужена панахида за всіма спочилим православним християнам, після якої владика Сергій звернувся до віруючих з повчальним словом.
“Проповідь на Димитріївську поминальну суботу ієродиякона Гавриїла.
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
«Яка користь людині
якщо і весь світ здобуде,
але душі своїй зашкодить … »
Питання про майбутнє загробне життя вільно чи мимоволі змушує задуматися кожній розумній людині. З ним рано чи пізно стикається і релігійна людина, і людина байдужий до релігії. Не можна втекти від роздумів про те, що з нами буде після смерті, чи існує загробне життя і в чому вона полягає. Ми, віруючі, знаємо, що майбутнє життя є, в чому засвідчує нас одкровення Боже. Господь, виправляючи заблудження саддукеев, які заперечували воскресіння мертвих, промовив до них: «Бог не є Богом мертвих, а живих, бо в Нього всі живуть».
Божественне Одкровення говорить не просто про збереження духовної субстанції – воно говорить про безсмертя особистості. Людина як неповторна особистість не зникає безслідно. Тіло старіє, а людина всередині відчуває себе такою ж, як була в юності. Чому? Тому що душа не змінюється, а все наше внутрішнє життя – це властивості душі. Ми думаємо душею, наші почуття і емоції – це прояв душі. Душа – це те, що болить, коли все тіло здорове. Адже ми говоримо що не мозок болить, не серцевий м’яз – а болить душа. Душа користується тілом – як музикант користується своїм інструментом. Якщо струна порвалась – ми вже не чуємо музики, але це ще не означає, що помер сам музикант. Те, що ми бачимо вмираючим, – це видиме, грубе тіло. Тіло самостійно жити і діяти без душі не здатне, душа ж безсмертна і може продовжувати своє існування і без тіла.
Смерті немає, каже нам Церква, є тільки перехід з однієї форми буття в іншу. І кожен з нас одного разу вже пережив подібний перехід, коли в муках народження залишав затишне лоно матері. Дитина, плачучи і протестуючи, приходить в наш світ. Страждає і тріпоче плоть перед невідомістю і жахом прийдешнього життя, так само страждає і тремтить душа, що покидає затишне лоно свого тіла. Розлучення душі від тіла відбувається так само таємничо і незбагненно, як і з’єднання їх в утробі матері.
Після виходу свого з тіла душа людини потрапляє в нові умови життя. Вона по своїй волі не може вже змінити свого стану, як це було за життя на землі. І тут найважливіше значення набуває духовний зв’язок померлої людини з Церквою.
Святі Отці стверджують, що до загального Суду Божого можлива зміна загробного стану померлих, так як вони належать разом з нами до єдиного Тіла Христового тобто Церкви. Іісус Христос, як руйнівник пекла, має владу відкривати і закривати ворота пекла, і тому з боку живих членів Церкви необхідно молити Господа про помилування померлих.
Віруючи в життя вічне, як в незаперечну істину, Церква з найдавніших часів здійснює поминання покійних. Молитва за померлих – це не вимога церковної дисципліни, а потреба серця. І щоб задовольнити цю потребу, свята Церква встановила струнку і послідовну систему поминання.
Устав Церковний досить докладно вказує, коли і які заупокійні молитви здійснювати. Церква вводить їх до складу спільних та часних богослужінь, і в домашню молитву християнина. Найважливіше і дієве поминання, по силі великої євхаристійної Жертви, відбувається на Літургії, при зануренні в Божественну Кров частинок, вилучених із просфори в пам’ять живих і померлих.
З усіх днів седмиці устав визначає суботу переважно днем поминання покійних. І це не випадково. День суботи, як день спокою, за своїм призначенням найбільш підходить для моління за упокій душ померлих. Ми знаємо, що саме у Велику Суботу, напередодні Свого Воскресіння, Господь перебував «плоттю у гробі».
Перші, про кого ми згадуємо, молячись про померлих, – це наші покійні батьки. Тому і суботи, присвячені молитовної пам’яті покійних, називаються «батьківськими». Таких батьківських субот протягом церковного року – шість.
Найбільш посилюються заупокійні молитви в дві всесвітні батьківські суботи: Мясопустная (за тиждень до Великого посту), і Троїцька. Крім того, 2-а, 3-я і 4-я суботи Великого посту присвячені особливому поминанню покійних.
А також і ще два особливих поминальних дня: вівторок після пасхального седмиці, так звана «Радониця» і сьогоднішня Димитріївська субота.
За переказами вона була встановлена великим князем Дмитром Донським. Отримавши знамениту перемогу на Куликовому полі над Мамаєм 8 вересня 1380, Дмитро Иоаннович, після повернення з поля бою, відвідав Троїце-Сергієву обитель. Преподобний Сергій Радонезький, ігумен обителі, раніше поблагословив його на цю битву і дав йому з числа своєї братії двох ченців схимонахом – Олександра Пересвіту та Андрія Ослябю. Обидва ченця полягли в битві. Звершивши в Троїцькій обителі поминання убитих воїнів, великий князь запропонував творити це поминання щорічно в суботу перед 8 жовтня – днем пам’яті святого Димитрія Солунського – небесного покровителя самого Дмитра Донського.
І ось шістсот з гаком років наша Церква щорічно здійснює цю службу. Згодом в цей день стали здійснювати пам’ять не тільки православних воїнів, але і всіх, взагалі, покійних, і цей день став у нас вселенським днем поминання.
У дні поминання покійних православні християни передають у храм записки з іменами своїх покійних родичів, які за життя були хрещені, тобто були членами Церкви. У ці дні свічки належить ставити не до ікон, а до Розп’яття, на спеціальний столик, так званий «тетрапод» . Є ще добрий звичай у дні поминання приносити в храм жертви для бідних та неімущих. Воно освячується під час богослужіння і потім роздається всім, хто забажає. Людина, що отримав це частування, молиться «про всіх зде нині поминаються», і до нашої молитви приєднується і його вдячна молитва. Як видимий вираз впевненості живих в безсмертя покійних готується «кутія» або «коливо» – зварені зерна пшениці, змішані з медом. Як насіння, що містять у собі життя, щоб утворити колос і дати плід, повинні бути покладені в землю і там зотліти. Так і тіло померлого повинно бути віддане землі і випробувати тління, щоб повстати потім для майбутнього життя. Адже віримо ми не тільки в безсмертя душі, а й у воскресіння всієї людини, тобто єдності душі і тіла, як і співаємо в Символі Віри: «Чаю воскресіння мертвих і життя будучого віку». Тому й існують кладовища: тіло – як насіння кидається в землю, щоб з новою космічною весною зійти.
Здійснюючи сьогодні поминання покійних, нам необхідно і самим серйозно задуматися про життя вічне. Кожен з нас без винятку, одного разу з’явившись на цьому світі, має неодмінно покинути його. І в цьому законі Божому немає винятків. Нестійке і суєтне наше життя на землі. Світле і радісне протягом її часто затьмарюється несподіваними життєвими скорботами і нещастями. Радості наші змішані з горем: від багатства недалеко злидні, здоров’я нічим не захищене від хвороб, саме життя в будь-який момент може припинитися смертю. Час життя нестримний і швидкоплинний, так що і не помічаєш, як пролітають дні.
Думка про нашу долю в майбутньому житті повинна, здавалося б, найбільше займати нас. Але як це не парадоксально, сучасна людина найменше хоче замислюватися над питанням смерті. Сама разюча відмінність сучасної масової культури від культури християнської – в невмінні вмирати. Людина підходить до порогу смерті, не стільки намагаючись вдивитися за його межі, скільки без кінця обертаючись назад і з жахом обчислюючи все зростаючу відстань від пори своєї молодості. Старість з часу «підготовки до смерті», коли «пора про душу подумати», стала часом останнього і рішучого бою за місце під сонцем, за останні «права». Вона стала часом заздрості. Як писав наш сучасник – Архиєпископ Іван Шаховский: «Приголомшені суєтою люди вже не здатні думати про істини великі і вічні, для осягнення яких потрібна хоча б хвилина божественного мовчання в серці, хоча б мить святої тиші».
Заперечення майбутній загробного життя зовсім обессмислівает земне життя, тоді вона «дар даремний», як писав Пушкін у важкі хвилини життя. Тоді немає підстави для морального життя. «Якщо Бога немає, то все дозволено», – говорив про таких людей Достоєвський. Нас не було – і нас не буде, життя безглуздо мелькає між двома проваллями небуття. Такі невіруючі-заперечники або зовсім впадають у відчай в земному житті і не бачать в ній ніякого сенсу, або живуть одним низинним, тваринним життям, тримаючись епікурейського правила: «бери від життя все»!
Смерть – це межа земного життя, протягом якої людина може ще виправитися. Святе Письмо говорить: «Всяка людина говорить неправду!», «Немає людини, яка б жила і не згрішила». Всі ми постійно грішимо. Якщо не справою, так словом. Якщо не словом, так почуттям чи думкою, і тому смерть завжди застає нас неоплатноми боржниками перед Богом. І за все це доведеться нам свого часу дати відповідь. Тому сьогодні, поминаючи наших ближніх, згадаємо і про свою душу, щоб гідно проводити час земних мандрів і цінувати час, який Господь відпустив нам. Амінь!”
Оптина Пустинь. 6 листопада 2010 р.
